Нещодавно у селі Минай під самим Ужгородом сталася історія, яка для одних може здатися лише трагічною загибеллю домашнього кота. Але для його господарки Наталі Андреєвої це — символ значно глибшої проблеми. Проблеми, яка, за її словами, сьогодні стосується не лише тварин, а й дітей, пішоходів, велосипедистів та всіх людей, що живуть у селах без тротуарів, освітлення і безпеки.
«Справжня небезпека виявилася не в окупації, а тут, у мирному селі…»
3 травня близько 22:42 на вулиці Ужгородській у Минаї автомобіль на великій швидкості збив кота просто біля його дому. Водій з місця події поїхав. Тварина загинула. Але цей кіт був не просто домашнім улюбленцем…
За словами Наталі Андреєвої, під час російського наступу на початку війни у лютому 2022 року на Чернігівщині її 80-річна мати опинилася в окупації разом із кількома тваринами. Саме цей кіт, каже жінка, став для її матері справжнім психологічним порятунком у пеклі війни.
«Ціною свого життя наших людей і тварин визволяли військові. Для них не було і немає різниці — людина це чи тварина. Волонтери і військові вивозили всіх разом під обстрілами. А тут, у тиловому Закарпатті, якийсь водій просто летить житловою зоною і вбиває тварину», — розповідає жінка.
Наталя Андреєва каже, що після трагедії почала спілкуватися із жителями вулиці Залізничної та збирати підписи за встановлення освітлення, дорожніх знаків, лежачих поліцейських і обмеження швидкості. І тоді, за її словами, відкрилася страшна реальність.
За місяць у Минаї на сусідній вулиці автівками вбили вже трьох котів!
«Мені почали розказувати місцеві жителі, що це не одиничний випадок. На цій вулиці постійно збивають і калічать тварин. Тут немає тротуарів. Тут немає розмітки.
Наприклад, на початку вулиці Залізничної за останній місяць автівками збили трьох котів. Крім того, тут діти фактично не можуть безпечно ходити. Люди просто бояться випускати дітей за ворота, бо там їм загрожує реальна небезпека…», — каже вона.
За словами жінки, вулиця фактично є житловою зоною, де автомобілі мали б рухатися з мінімальною швидкістю, адже поруч будинки, відсутні тротуари та немає нормального освітлення.
«Я водій із 30-річним стажем. При швидкості 20-30 кілометрів на годину ти завжди встигнеш загальмувати. Ти не вб’єш ні дитину, ні тварину. Але коли люди ганяють селом, як трасою — це вже не випадковість. Це безвідповідальність», — говорить Наталя.
«Діти ростуть із відчуттям, що за воротами — смерть…»
У своїй емоційній розповіді жінка неодноразово повертається до теми дітей.
Вона каже: трагедія з котом оголила значно серйознішу проблему — атмосферу страху, у якій сьогодні живуть мешканці окремих сіл та вулиць.
«Люди закривають дітей у дворах. Це село, де діти мали б бігати, їздити на велосипедах, гратися разом. Але вони ростуть за огорожею із розумінням, що за воротами — небезпека. Не від війни. Не від окупантів. А від водіїв», — каже вона.
Наталя Андреєва переконана: толерантність суспільства до перевищення швидкості та смертей тварин поступово формує небезпечну норму байдужості.
«Сьогодні люди кажуть: “То всього лише кіт”. А завтра так само скажуть про дитину? Де ця межа? Якщо суспільство перестає реагувати на смерть живої істоти — це дуже страшний сигнал», — говорить жінка.
«Чомусь у Європі ці ж самі водії їздять інакше…»
Окремо Наталя Андреєва звертає увагу на те, що українські водії нерідко поводяться за кордоном зовсім по-іншому.
«Коли ці люди їдуть до Європи — вони не ганяють по селах і не збивають тварин. Бо там є контроль і покарання. Там водій не відчуває себе богом на дорозі», — каже вона.
Жінка наголошує: не вимагає особливого ставлення лише через загибель кота. Вона хоче, аби ця трагедія стала приводом для ширшої розмови про безпеку руху у селах Закарпаття.
І не лише про безпеку руху. А й про: встановлення «лежачих поліцейських»; освітлення вулиць; встановлення дорожніх знаків; контроль швидкості; безпеку дітей і пішоходів; відповідальність за ДТП із тваринами та розвиток культури гуманного ставлення до живих істот.
«Сьогодні — тварина. Завтра — дитина?..»
За словами Наталі Андреєвої, після інциденту вона звернулася до правоохоронців та почала документувати подію.
Вона стверджує, що частина поліцейських поставилася до ситуації серйозно, однак були й ті, хто реагував іронічно.
«Я хочу подякувати тим патрульним, які дуже швидко приїхали на мій виклик. Хоча, у процесі розгляду справи дехто з поліцейських навіть посміхався: мовляв, це ж просто кіт. Але проблема не в одному коті. Проблема в тому, що ми перестаємо цінувати життя. І в тому, що люди навіть не звертаються до поліції у таких випадках. Навть не телефонують, бо не вірять у те, що когось накажуть. Але звертатися треба і треба доводити такі справи до кінця, що власне зараз я і роблю…», — каже Наталя.
Жінка також подякувала голові сільської ради та місцевому шерифу за допомогу у піднятті питання безпеки руху на вулиці.
Своє звернення Наталя Андреєва завершує фактично відкритим питанням до суспільства.
«Куди ми йдемо? У бік Європи, поваги до життя і безпеки? Чи в бік байдужості, де смерть стає нормою? Сьогодні загинула тварина. Але якщо нічого не змінювати — завтра це може бути дитина», — каже вона.
Історія кота, врятованого з російської окупації, а потім загиблого у тиловому закарпатському селі, сьогодні — болючий сигнал про те, що треба міняти щось у благоустрої таких сільських вулиць, обмежуючи там швидкість до допустимої (30 км/год), а головне — міняти ставлення до подібних випадків, аби попередити подальші жертви…