У світі створено багато фільмів та літературних творів про супергероїв – вигаданих персонажів з надлюдськими здібностями, які рятують Землю від різноманітних халеп, що загрожують усьому людству. В той же час поряд з нами живуть справжні, скромні, не публічні герої без суперсил, які дійсно 40 років тому врятували світ від наслідків найбільшої катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції. Пілот Петро Федорович Бухало —один із таких рятівників. Він здійснив понад 55 польотів над зруйнованим палаючим четвертим реактором Чорнобильської АЕС для дезактивації радіаційного зараження енергоблоку! Ім’я Петра Бухало занесено у Почесну книгу аерофлоту. У цьому матеріалі ми розповімо вам про справжнього супергероя серед нас.
Мрія, довжиною від Казахстану до Ужгорода
У п’ятдесятих роках батьки майбутнього пілота познайомились у Казахстані. Тоді багато молоді за покликом душі та безсуперечною вказівкою влади з різних куточків Радянського союзу їхали піднімати цілину. Федір народився в Казахстані, у зернорадгоспі «Федорівський», Кустанайської області.
«У Казахстані були безкрайні степи, багато кратерних озер. Коли землю обробили, висадили пшеницю. Знадобилась її авіаційно-хімічна обробка. В наш зернорадгосп прилітав АН-2. Тоді цей літак мене не вразив. А ось коли в небі я побачив ескадрилью вертольотів – це вразило мене настільки, що я вирішив стати пілотом», – розповідає наш герой.
В шестидесятих роках сім’я повернулась в Україну, в місто Корець, Рівненської області. Змінилось місце проживання та не змінилась мрія юного Петра. Тому після закінчення школи він намагався втілити її у життя. І йому це вдалося! Поступово, докладаючи зусиль він йшов до своєї мрії. Закінчив військове авіаційно-технічне училище, здобув фах борттехніка вертольота.
Далі була служба у Радянській армії та польоти на вертольотах МІ-4 та МІ-8. Після демобілізації Петра запросили до роботи у тюмені, де він працював в управлінні цивільної авіації начальником штабу ескадрильї. Потім – Кременчук. Вже маючи звання старшого лейтенанта та досвід польотів, вертолітник вступив до Кременчуцького льотного училища цивільної авіації. Тоді не вистачало вертолітників, тому створили спеціальну групу. Після випуску Петра направили до Львівського об’єднаного авіазагону, а потім перевели до Ужгородської окремої авіаескадрильї.
Польоти в небесних ланах України, Північного Кавказу, мурманської та тюменської областей… Мрія вже не була мрією, а стала частиною реального життя.
Аварія на ЧАЕС та порятунок світу, який мало не забрав життя пілота
«Коли стався вибух, я відвідував батьків у місті Кориць, на той час в мене вже була сім’я і троє дітей. Наші вертольоти знаходились у Київській області – загін співпрацював з різними організаціями. З 26 на 27 квітня один з екіпажів на вертольоті Мі-2 вже було задіяно для доставки до Чорнобиля членів української урядової комісії. Пілотом був Микола Фоменко, бортмеханік Олександр Коляденко. Київську область та Чорнобильський край вертольотчики добре знали. Фактично всі закарпатські вертолітники свого часу пройшли через Чорнобиль. Хочу назвати їх поіменно: Юрій Урсул, Юрій Рябінін, Олександр Охріменко, Анатолій Очковський, Олександр Коляденко, Богдан Геча, Микола Прислупський, Анатолій Розумовський, Ярослав Бедяк, Василь Попович, Іван Калінов, Михайло Павлище. Нині покійні: Володимир Новіков, Рустам Хабібулін, Валерій Дорошенко, Сергій Огородніков, Микола Фоменко, Станіслав Якім.», – розповідає Петро Федорович.
Після того, як за допомогою військової авіації у гирло небезпечного реактора скинули пісок, свинець та інші матеріали, постало питання про блокування радіоактивного пилу та способів як це зробити. Було прийнято рішення використовувати полімерний розчин, що скидали за допомогою авіації.
Петро Федорович згадує: «Спочатку випробовували літак АН-2, але у нього велика швидкість й не така маневреність, а скидати розчин потрібно було на невеликій висоті. Тому вирішили задіяти цивільну авіацію – вертольоти Мі-2, тим більше, що за їх допомогою виконувались авіаційно-хімічні роботи і вони були обладнані системами розпилювання рідких хімікатів».
Наказ з управління цивільної авіації України про термінове направлення в Чорнобиль чотирьох вертольотів Мі-2, що обладнані системами розпилення рідких хімікатів, надійшов до авіазагону у другій половині травня. В той час вертольоти Ужгородського авіазагону базувались в Жулянах.
Спочатку в Чорнобиль направили екіпажі Олександра Охріменка та Юрія Рябініна – вони виконували експериментально-випробувальні польоти в районі аеродрома.
«Я на своєму Мі-2 із авіатехніком Віталієм Бутовичем вилетів до Чорнобиля 20 травня. Разом з нами на другому вертольоті летіли пілот Юрій Урсул та авіатехнік Ярослав Бедяк. В Чорнобилі нас передали у розпорядження військових під керуванням генерал-майора Миколи Антошкіна, який на той час був начальником штабу ВПС Київського військового округу та генерал-майора Володимира Трибштока. Військова частина № 48362. У штабі ознайомили з місцевістю, хоча ми її і знали, пояснили суть завдання та видали білі захисні комбінезони.
Реактор нагадував кратер вулкану…
Перед початком дезактиваційних робіт кабіни вертольотів обшили свинцевими пластинами…» – Петру Федоровичу згадувати ті події важко, а ще важче про них розповідати, бо мужній вертольотчик переніс вже декілька інсультів, а зараз одужує після останнього, тому вимовляння слів дається йому насилу. Але він продовжив: «21 травня зранку з Чорнобиля ми вилетіли на вертодром поруч із станцією Янів та Прип’яттю. На станції військові з цистерн поїздів перекачували полімерну рідину до авто, а потім нею заправляли баки вертольотів Мі-2. Палива брали на один політ, щоб вмістити більше розчину».
Політ відбувався на висоті 200 метрів, потім вертоліт знижувався на 20-40 метрів від реактора й на швидкості від 30 до 50 км розбризкував розчин, який між ліквідаторами називався «бурдою». За день робилось 10-15 вильотів. Тоді четвертий реактор нагадував Петру Бухало кратер вулкана.
22 травня ввечері Петру наказали більше не літати над реактором – радіаційний фон становив близько 400 ренген, а продовжувати роботи над територією АЕС. Потім прилетів екіпаж військового вертольоту МІ-8 в якого було встановлено баки більшим об’ємом – на 3 тонни, за ними ще два Мі-8 цивільної авіації із Сиктивкара та Свердловська. На дезактивацію направили й МІ-26 – на заводі в Мозирі на два вертольоти встановили внутрішні баки, які вміщували 15 тонн рідини. Роботи із пилоутримання стали більш ефективними, а Мі-26 використовувалися і в подальшому.
26 травня у мужнього вертолітника погіршилось самопочуття – він майже втратив свідомість під час чергового польоту. Його відсторонили від робіт.
«Мене відправили до Києва, у Жуляни. Я зібрався їхати до лікарні, але зупинили друзі. Вони пояснили – чому це не потрібно робити. Скоріш за все від подальших польотів за станом здоров’я лікарі б мене відсторонили, а пенсію я ще не заробив. Що робити далі, як утримувати сім’ю? Я вирішив відмовитися від госпіталізації».
Родина пілота не знала, яке завдання він виконує…
Зателефонували в Ужгород, оформили довготермінову відпустку. Петро Федорович поїхав на Полтавщину в село Набережне, що поруч із Кременчуком, де жили батьки дружини.
Цікаво, що родина нашого героя не знала про те, що Петро був одним із рятівників світу й перебував на Чорнобильській АЕС. Вони вважали, що він звично працює у Жулянах.
«Приїхав в село я в жахливому стані. Самопочуття погіршилось настільки, що я постійно знаходився напівпритомним . Тіло вкрилося пухирями – променева хвороба йшла повним ходом. Що відбувається навкруги – майже не чув. Треба віддати належне дружині та тещі, які доглядали за мною. Рятувала мене й родичка дружини, що була знахаркою-травницею. Вона лікувала мене мазями та настоянками на травах, які виготовляла власноруч», – згадує Петро Бухало.
11 червня відбулось поглиблення кризи у стані здоров’я ліквідатора – додалось постійне блювання. Наступного дня стало легше, криза минула.
Петро поступово одужав, а після повернувся із сім’єю до Ужгорода. У вересні 1986-го вже командував об’єднаним авіазагоном цивільної авіації з ліквідації аварії на ЧАЕС. Штаб загону знаходився в київському аеропорту Жуляни. Загін виконував різноманітні завдання – брали зразки грунту, рослин, робили аерофотозйомку, виконували роботи з обстеження ліній електропостачання у зоні відчуження, перевозили людей та вантажі. Петро Федорович часто сам літав до Чорнобиля. На цій посаді він перебував з 1 по 30 вересня 1986 року.
«Зверху ми бачили покинуті села. Висаджені городи, а по ним гуляють свійські тварини. У дворах собаки, коти, кури. Дивитись на те було дуже важко. Що з ними сталося потім, я не знаю. Дуже часто бачив і диких кабанів».
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1986 року Петро Федорович Бухало був нагороджений Орденом жовтневої революції.
Яу чорнобильська рана обірвала кар’єру досвдченого пілота
В 1987-1988 роках Петру Бухало разом з іншими ужгородськими вертолітниками знову довелося виконувати польоти у Чорнобильській зоні.
«У зоні відчуження я познайомився з самопоселенцями, які повернулись до рідних місць після аварії. Коли ми сідали в якійсь частині зони, вони підходили й просили нас купити їм свіжого хліба. Ми з пілотами придумали цілу систему. У нас була карта зони, розподілена на сектори, кожен мав свій номер. На ній ми відмічали де мешкають самопоселенці та куди доставляти необхідні продукти харчування. Хліб набирали в мішки, грошей за нього з людей не брали», – каже пілот.
У лютому 1988 року, наказом Міністра Цивільної авіації срср А.Н. Волкова прізвище Петра Федоровича було занесене до Книги пошани Аерофлоту срср.
Епізод 3. Подальше життя та наслідки небезпечної радіації
Пілот Петро Бухало продовжував літати у складі Ужгородської окремої авіаескадрильї.
У 1991 році він збирався працювати у Єгипті, в Каїрі. Для цього пройшов спеціальну підготовку, але потрапити до країни так і не зміг. Про себе нагадав Чорнобиль.
«До Єгипту я так і не потрапив, при проходженні додаткової комісії для роботи в країні зі спекотним кліматом, вона виявила у мене проблеми зі здоров’ям. Я перебував на санаторно-курортному лікуванні в Одесі, вважав що підлікуюсь і знову стану літати. Але все було марно. Через погіршення стану здоров’я спочатку я потрапив до обласної лікарні, а потім до Центру радіаційної медицини Академії медичних наук України. З льотної роботи довелось звільнитись…» – на цьому Петро Федорович зробив паузу. Згадувати йому про звільнення було важко.
Герой-вертолітник пішов на пенсію, але улюблену справу не забув. Дуже часто його запрошували до Кременчуцького льотного училища цивільної авіації приймати участь в різних заходах.
Нині герою жити допомагає сила духу, закарпатська природа і велика родина
На запитання про пільги відповів, що користується тільки необхідними. З 1993 року входить до спілки ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС.
Можна сказати, що Петро Бухало став засновником авіаційної династії. Його молодший брат Федір теж став вертолітником. Два сина Федора – пілоти, як і батько.
Петро Федорович мешкає в смт. Середне, Закарпатської області. Каже, що природа й піклування рідних допомагають йому одужувати. Він дуже життєрадісна людина. Не дивлячись на декілька перенесених важких захворювань та інвалідність, він не втрачає оптимізму і має бажання знову потрапити до зони відчуження, відвідати ЧАЕС та подивитись на її сучасний стан.
«В мене дуже хороша зорова пам’ять, місцевість пам’ятаю відмінно, а ось Прип’ять бачив тільки зверху, хочу потрапити у місто», – озвучує своє бажання Петро Федорович.
Час іде, та сліди великої катастрофи й досі болять. Сотні тисяч людей віддали частинку життя заради того, щоб Україна й світ жили далі. І серед них – Петро Федорович Бухало. Наразі Петру Федоровичу 76 років. Має першу групу інвалідності.
Скромний, усміхнений, терплячий до болю й хвороб, він продовжує вражати силою духу.
Він щасливий дідусь – шестеро онуків і одна онучка!
Сьогодні, коли він мріє знову побачити Чорнобильську зону — не як льотчик, а як людина, що пройшла через її пекло, — ми розуміємо, наскільки важливо не забувати про таких людей.
Це не історія про далеке минуле. Це нагадування про ціну, яку заплатили звичайні українці, виконуючи надлюдські завдання. Ціна, завдяки якій ми маємо майбутнє.
І доки живуть ці спогади, доки звучать імена таких, як Петро Бухало – доти живе й правда про справжніх «крилатих» воїнів Чорнобиля.
Надія МУДРИК-МОЧАЛОВА
P.S. Днями голова закарпатської ОВА Мирослав Білецький та голова Закарпатської облради Роман Сарай вручили спільну відзнаку ОВА та облради – нагрудний знак «Сила Срібної землі» – Петрові Бухалу, ліквідатору І категорії, особі з інвалідністю внаслідок війни, пілоту І класу та командиру вертольота Мі-2, який здійснював надскладні вильоти під час ліквідації аварії.
