Кілька днів тому наші хлопці з гірсько-штурмової роти вибили росіян із посадки в Запорізькій області і взяли двох полонених. Штурм проводився малою групою – всього шість чоловік, двоє з котрих пішли на близький контакт із ворогом вперше. А старшим штурмової групи був головний сержант гірсько-штурмової роти, 26 річний Артем (позивний Атос).
Ми познайомилися з Атосом задовго до цього штурму, тому хочу трохи розповісти про цього неординарного хлопця.
Артем із Донеччини, з Бахмутського району, однак виїхав звідти ще до 2014-го. Його мама живе на Закарпатті у високогірному селі, а дружина з донькою в Києві. Із 26 років Артем майже 6 – у ЗСУ, весь час у 128 ОГШБр. Він дуже крутий боєць. Я знаю його товаришів із штурмової роти, теж дуже крутих, і коли вони говорять, що Атос крутий, то ця похвала вища за ордени й медалі.
Артем неговіркий, але під час нашої зустрічі мені трохи вдалося розговорити його. Далі пряма мова без прикрас:
«Мені доводилося працювати по ворогу, вбивати з близької відстані. Як ставлюся? З радістю. Потім автомат красивий можна забрати АК-12, АК 200-ї серії, патрони ПП (підвищеної пробивальності), оптику, тепловізори, нічники… Багато всякого, чого в нас немає. Під час штурмів на Херсонщині ми прорвалися на російські позиції й знайшли купу кинутих боєприпасів. Сусідня рота вела бій у селі, то ми їй підвозили цілі цинки (металеві герметичні ящики для боєприпасів) з російськими патронами…»
«Коли гинуть товариші – заряджені, молоді, мотивовані – то всіх дуже шкода, за всіх прикро. В бою це сприймається по-одному – ти або надаєш допомогу, якщо ще можливо, або все – що вже поробиш? А після бою зовсім по-іншому сприймається…»
«Після важких штурмів, якщо давали відпочинок, я просто лягав спати…»
«Коли найважче? Останнім часом тут, на Запоріжжі, – голову боїшся висунути через постійні ФПВ-дрони й скиди. А треба… У Бахмуті непросто було, там танк працює, з іншого боку піхота лізе. Десь провтикав пару хвилин і вони вже під хатою. Там дуже стомлювався, більше хотілося відпочити. Але коли воюєш активно, не думаєш про страх і втому…»
«Я був поранений на Херсонщині (контузії), на Запоріжжі (контузії й три осколкові). Восени минулого року впіймав осколки від АГС у плече, ногу й шию. Але списуватися не хотів і не хочу особливо…»
«Маю нагороди, але вже й не пам’ятаю, які…»
«Раніше я жив на Донеччині й приїжджав туди після 14-го, щоб оформити паспорт. Там багато орієнтованих на Росію, колишні друзі дитинства. То я їх не розумів. Спілкуюся з ними, а вони: «Нас Кієв бамбіт». Хоча будинки всі цілі, ніяких бомб. Коли почалася повномасштабка, вони втекли в Росію, але швидко зрозуміли, що там нікому не потрібні. І переїхали в Європу вже як українські біженці, тепер живуть за євро. Я їх питаю: «Як так – ви ж від євро тікали в Росію!». «Да ми там нікому нє нужни». Ось і вся пісня…»
«Я бачу, хто зараз приходить сюди – діди за 50. І це штурмова бригада. Молодих забирають інші – новостворені, нацики, а нам… Хоча ми вміємо штурмувати. Не так, як недавно тут на Запоріжжі, – пішли 50 чоловік із новоствореної бригади, то їх двоє пі#$рів вибило. Як тільки почали стріляти, ті ломанулися назад. Хоча нормально заходили, ніхто не підірвався. А потім пішли 20 наших, із них 10 прикриття, а 10 штурмовиків, і взяли кілометр посадки…»
«Як сприймаю мирне життя в тилу під час відпустки? Нормально. Я на тих людей не зважаю взагалі, я до своїх рідних приїжджаю, відпочити. А ті там є, то хай і будуть…»
«В армії все простіше, стосунки інші, ніж на цивілці. Тут легше. Ніхто не хоче кар’єрного зростання за рахунок інших… Мені тут звично. Коли довго не виходжу на позиції (тренування чи щось інше), то нестача адреналіну. Чи зможу жити на цивілці? Не знаю, треба почекати…»
«Надіюся, що війна закінчиться швидше, ніж закінчуся я…»
Ярослава Галас, офіцер 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової бригади