Офіцер і ветеран «Азову» Ростислав Низицький із позивним «Поляк» висловився про те, кого, на його думку, сьогодні найпростіше мобілізувати до війська. Його відповідь заслуговує на окрему увагу не лише через формулювання, а й через значно ширшу проблему, яку вона оголює: чи однаково розподіляється мобілізаційне навантаження між різними соціальними групами українців?
В інтерв’ю каналу Militarnyi Низицький заявив, що однією з найбільш доступних для мобілізації категорій є вихідці із сільської місцевості.
«Їх легше впіймати або примусити», — сказав військовий.
Пояснюючи свою думку, Низицький пов’язав це із соціальним та економічним становищем людей.
«Цей соціальний прошарок людей легше впіймати, примусити або ще щось, ніж середньостатистичного українця в цілому», — заявив він.
Коли ведуча уточнила, про кого саме йдеться, військовий пояснив, що передусім має на увазі селян. У своїх міркуваннях він також говорив про людей із невисокими доходами та тих, хто не має постійної роботи.
Чому ці слова викликають питання
Проблема тут навіть не лише у формулюваннях. Якщо виходити з логіки самого Низицького, соціально та економічно вразливі громадяни можуть виявитися простішою ціллю для мобілізаційних заходів саме тому, що мають менше можливостей уникати примусу, змінювати місце перебування чи захищати власні інтереси.
І тоді виникає принципове питання: чи не перетворюється матеріальна та соціальна нерівність у нерівність уже перед мобілізацією?
Селянин, робітник, безробітний або людина з невеликими доходами не має меншої цінності для держави, ніж мешканець великого міста, підприємець, чиновник чи забезпечений громадянин.
Тому сама постановка питання про те, кого «легше впіймати або примусити», звучить особливо гостро.
Адже мобілізація має ґрунтуватися на законі, визначених державою правилах та потребах війська, а не на тому, яку соціальну категорію громадян простіше знайти чи на кого простіше чинити тиск.
А чи справді мобілізаційне навантаження розподілене рівномірно?
Заява Низицького підводить до питання, яке значно ширше за одну конкретну людину.
Чи існує в Україні реальна статистика, яка показує співвідношення мобілізованих із сіл, малих міст та обласних центрів?
Якою є частка серед мобілізованих людей із низькими доходами?
Наскільки представлені у війську представники заможніших верств населення?
І головне: чи не впливає матеріальне становище людини на її фактичні можливості уникнути незаконного тиску, скористатися юридичною допомогою або, у випадку корупційних схем, просто заплатити за незаконне вирішення питання?
Без відповідної статистики давати категоричні відповіді на ці питання було б неправильно. Але після слів про те, що певний соціальний прошарок «легше впіймати або примусити», держава мала б бути зацікавлена у максимально прозорій відповіді.
Від Маріуполя і полону до підготовки новобранців
Водночас не можна викреслювати біографію самого Ростислава Низицького.
Він обороняв Маріуполь, потрапив у російський полон, а після повернення продовжив службу. Нині Низицький займається підготовкою військовослужбовців у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов», зокрема новобранців та майбутніх сержантів.
Саме тому його слова мають особливу вагу.
Коли подібні оцінки звучать не від випадкового коментатора в соціальних мережах, а від військового, який займається підготовкою особового складу, закономірно виникає питання про ставлення до людей, котрі приходять або потрапляють до війська з різних соціальних середовищ.
Чи може майбутній військовослужбовець із села бути впевнений, що його сприйматимуть насамперед як громадянина і бійця, а не як представника «соціального прошарку», якого простіше примусити?
Питання, на які потрібні відповіді
Водночас було б безпідставно лише через цю заяву пов’язувати Низицького з «п’ятою колоною» або ставити під сумнів результати його перевірки після російського полону. Для таких звинувачень потрібні факти, а не припущення.
А от запитання щодо самої логіки висловлювання є цілком предметними.
Чому критерієм у розмові про мобілізацію взагалі стає те, кого «легше впіймати або примусити»?
Чи відповідає такий підхід принципу рівності громадян?
Чи аналізує держава соціальну структуру мобілізованих і втрати різних груп населення?
І чи не отримують заможніші громадяни фактичну перевагу лише тому, що мають більше грошей, зв’язків та можливостей захищати свої інтереси?
Саме ці питання значно важливіші за емоційні образи на адресу конкретного офіцера.
Бо якщо слова Низицького справді відображають ширшу практику, проблема полягає вже не в одному невдалому висловлюванні. Тоді йдеться про фундаментальне питання справедливості: чи однаковими є правила мобілізації для українця із села з невеликою зарплатою та для забезпеченого мешканця великого міста?
І відповідь на це питання суспільство має право почути.